"В ревності не будьте ліниві, духом горіть, Господеві служіть; веселі в надії, в горі терпеливі, в молитві витривалі". (Рм. 12. 11-12) 

Краса Літургії: допомога чи виклик!?

 

І прийшли ми тоді у Грецію, і повели нас у будівлі, де ото вони служать Богові своєму, і не знали ми, чи на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої, – не вміємо ми й сказати про неї. Тільки те відаємо, що напевне Бог перебуває з людьми і служба їх краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї.
Численні описи Літургії Української Церкви розпочинаються цією розповіддю із «Повісті временних літ». Ця історія показує, що не лише Літургія, успадкована від греків, – найгарніше вираження християнського поклоніння, але й, що посланці святого Володимира були достатньо чутливими, щоб побачити цю красу, та достатньо розсудливі, щоби прийняти цю форму літургійного життя для себе і своїх нащадків. Що могло бути простіше і правдивіше? Будь-хто, хто має очі, може побачити, яка прекрасна наша Літургія, і будь-хто, хто має вуха, може досвідчити, як українці збагатили цю Літургію своєю музичною геніальністю. З цих причин Церква України жертвувала все, щоби зберегти своє літургійне життя перед сильною та інколи майже непереборною опозицією. Тому вона може сказати: «Якщо ви хочете знати, в що ми віримо, приходьте і подивіться, як ми молимося». Це дивовижна історія. Народ провадить до Христа його любов до краси. Чи ця розповідь історично правдива? Факт, що любов до краси Літургії у крові української нації неодноразово доведений історією. Без сумніву, Літургія і досі красива, але чи ми захоплюємося цією красою настільки, як наші попередники?

Історія делегатів, захоплених красою Літургії, подібна до всіх добрих простих історій. Але є питання, на яке історія не дає відповіді: «Чи делегати знали, носієм чого була краса Літургія?». Можна було би сказати, що вони були лише заручниками власних очей. Що найгарніші мозаїки церкви святої Премудрості сказали їм про Христа і Божу Матір? Що саме слова гімнів, співаних протягом служб, говорили їм про їх власне спасіння? Чи вони почули «добру новину», чи лише солодкі звуки? Не треба далеко шукати відповідей на ці запитання. Сьогодні в наших церквах багато «делегатів» із поганського світу, які відвідують їх і не знають, чи вони на небі, чи на землі. Багато людей приходять на Літургію послухати красивий спів. Деякі – насолодитися історією, яка триває тисячоліттями, і подивитись на церемонії, які розвинулися з досконалістю класичного балету. Є навіть «експерти», які приходять взяти участь у красі їх власного знання правил і законів, які керують кожним окремим рухом у Церкві. Чи хтось із них розумів щось зі справжньої природи християнської Літургії?

Перебування в Церкві не легке. Богослужіння довге, інколи заплутане, мова важка до розуміння. Я не хочу сказати, що ми не знаємо слів. Більшість літургійного життя Української Церкви провадиться сучасною українською мовою. Але чи ми насправді розуміємо використані слова? Більшість із цих слів – церковна мова, яка існує тільки в межах церковної будівлі. Як часто ми використовуємо слова «Слава», «Спаситель» чи «Чоловіколюбець» у повсякденній розмові? Це «церковна мова». Ми знаємо, що це звучить гарно, але до кінця не розуміємо цієї краси. Вона проходить крізь нас м’якими хвилями звуків. Вона підносить нас у колисці небесної благодаті. Вона не лякає нас, не шокує, не рубає мечем. Це мова ангелів, а ми – земні люди. Ми повертаємось до реальності життя, де такі слова, як гроші, влада, ненависть і помста визначають наші горизонти. Тим не менше, ми щасливі пам’ятати звук співу, красиві слова та ідеальний порядок нереального світу.

Чи Літургію потрібно рятувати від її краси? Ми перше покоління, яке застановилось над цим питанням. Посланці святого Володимира не зрозуміли б такого запитання. Ті, хто вивчає історію із «Повісті временних літ» як пояснення природи нашої Літургії, ніколи б не припустили такої можливості. Але це питання закладене глибоко в нас. Модерна чи постмодерна людина нічому більше так не довіряє, як красі. Сотні років філософи і художники намагалися показати нам, якою неправдивою і лицемірною є краса. Прагнути краси до краси – це відокремитись від правди. Ґрунт існування є потворним, а все ірраціональне, негармонійне і болюче виражає справжню природу реальності, тоді, як все красиве – лише коротка втеча від дійсності, яка може закінчитися тільки в руйнуванні і розчаруванні. У термінах такого світогляду сама краса Літургії – аргумент для, якщо не її помилковості, то, як мінімум, її недоречності. Це подібне до театральної сцени про свободу, яку показують у в’язниці.

Чи повинні ті, хто люблять Літургію, спростовувати цю «філософію потворності»? Я так не думаю. Фактично, ці аргументи стосуються лише Літургії у вторинному її розумінні. Вони цікаві для нас лише настільки, наскільки показують, як люди сьогодні мають докладати зусиль, щоби зрозуміти Літургію і які труднощі вони повинні здолати.

Кожне покоління має власні труднощі з Літургією. Кожне покоління намагається подолати їх і використати це задля своєї мети. До сьогодні Літургію завжди вважали чимось настільки сакральним для радикальної переміни, що спроби, зроблені попередніми віками, наново створити Літургію на їх власний «образ і подобу», набули радше форми спотворень і перебільшень, ніж скорочень. Ми можемо бачити такі спотворення впродовж часів великих музичних відроджень в європейській історії. Музика тоді домінувала над людськими життями й уявами. Впродовж цих епох Літургія була майже задушена на смерть довгими і складними композиціями. Служби ставали все довшими і довшими. Музика домінувала над літургійним текстом настільки, що слова були часто незрозумілими. Згодом, в епоху прагматизму, Літургію довелося скоротити у всіх планах. Навіть існує припис, щоби два хори співали Літургію одночасно, але з різних місць, так, щоб загальна тривалість була скорочена вдвічі, але щоб нічого з тексту не було випущено.

Такий же процес перебільшення можна побачити в зовнішніх елементах Літургії. Церкви стали настільки заповненими іконами, що на богослужіннях нічого не можна було почути або побачити. Чаші стали настільки покритими золотом і коштовними каменями, що для одного священика було дуже важко піднімати їх, а одяг став таким здерев’янілим від вишивки, що духовенство заледве могло рухатись. Часто відбувалась реакція і мистецтво знищували, церковні посудини робили такими, щоб нагадувати посудину, яку використовують у побуті, а музику або спрощували настільки, що вона ставала потворною і монотонною, або цілком забороняли. 

Сторінка 1 із 3 1 2 3

Тишковичі - місце паломництва на Мостищині


Календар

«     Березень 2024     »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 

Оголошення


Статистика

Відвідувачів за сьогодні: 146
Якщо Ви зауважили орфографічну помилку, просто виділіть її та натисніть:
Система Orphus Система Orphus